Серед хвиль на самоті.

 

Серед хвиль на самоті.

Третя частина документальної повісті "По великій воді". Усі фотографії Андрія Даниловича.



Валентин Стецюк

По великій воді

(Документальна повість)


Частина 3. Серед хвиль на самоті.

Плавання на каяку дуже різниться від плавання на катамарані. Тут і до води ближче, і положення веслувальника не дуже зручне, і веслувати треба інакше, а швидкість руху значно більша. Власне, через більшу швидкість гребці на каяку втомлюються менше і можуть проходити більшу відстань. Щоб не випереджати катамарани, на каяках треба або веслувати у півсили, або часом приставати до берега і чекати, поки не підійдуть катамарани. В дні повені течія була настільки сильна, що веслувати ні на каяку, ні на катамаранах було майже не треба. Треба було лише тримати курс. Але каяк течія несе сильніше, ніж катамаран, приставати ж до берега одному на каяку досить незручно, а при швидкій течії взагалі проблематично. Отож, Андрій поступово випередив катамарани настільки, що втратив їх з виду. Він, щоправда ще чув, як Сашко щось йому кричав, але не розібрав, що саме. А Сашко кричав, щоб Андрій приставав до берега перечекати грозу, яка тоді саме наближалася. Це було як раз перед тим злощасним островом, де я їх наздогнав після дощу.
А каяк Андрія несло все далі, але спочатку він не дуже переймався тим, що позаду нікого нема. Спочатку він ішов під лівим берегом, але невдовзі зрозумів, що це затоплена заплава, бо серед простору води стояли одинокі дерева. Тоді він, долаючи течію, пішов під високий правий берег, який починався в кінці села Довге. Понад берегом він дрейфував, можливо, півгодини і почав вже хвилюватися, що його ніхто не наздоганяє. Довкола розляглося неозоре море води, а по небі тяглися низькі темні хмари. Гостре відчуття самотності у цій стихії раптом огорнуло Андрія.

Біля правого берега пристати через сильну течію було неможливо, тому Андрій пішов під лівий берег і, приставши біля дамби, зателефонував Сашкові. Сашко велів йому чекати їх на тому місці. Андрій чекав дуже довго, але ніхто так і не з’явився. Він знову дзвонить Сашкові і дізнається про біду, яка сталася з «Жовтою стрілою», і що вони далі не ідуть, тому він має повертатися назад. Легко сказати: «Повертайся!», але як це зробити проти течії?
Андрій стояв біля села Устя Зелене. Там колись був острів, а між островом і селом ішла протиповенева дамба. З часом ліву протоку занесло алювієм і острова не стало. Але під час цієї повені він утворився знову. Ось за цим островом і зупинився наш невдаха. Після того, як Сашко велів йому повертатися, він пішов вздовж дамби уверх. Поки його острів відділяв від основного русла Дністра, він пройшов вверх без особливих труднощів, але коли повернувся під високий берег біля Довгого плисти далі стало неможливо. Перед Андрієм у воді стояло деревце, і що він не гребе, то деревце стає не ближче, а далі. Отож він припиняє змагання зі стихією і знову дзвонить до Сашка, мовляв, повернутися не може. А той вже був зайнятий рятуванням капітана та його команди і не мав багато часу на розмови з Андрієм. Він тільки і сказав йому:
- Вирішуй сам. Не маленький!
Андрій повертається знову через широку заплаву під дамбу. Тут між деревами, які росли вздовж затопленої дороги, можна було плисти досить легко, але коли вже до місця, де мали стояти катамарани, лишалося приблизно кілометр, течія знову не дала рухатись вперед. Вже вечоріло і ставало очевидним, що нема іншого виходу, як лишиться ночувати десь тут. Води у нього було досить, це головне, а без їжі день можна перебути. Знову Андрій телефонує до Сашка і говорить про такий варіант. Але з розмови він зрозумів, що Сашко зайнятий порятунком капітана та його команди і не має часу ще й займатися ним. Усвідомівши, що Сашко йому нічим не допоможе, Андрій йому вже більше і не дзвонив. В цей час на надувному човні підійшли двоє місцевих людей і Андрій спитав їх, як можна дістатися до Довгого. Ті відповіли, що це недалеко, зразу за поворотом, але не радили Андрію туди плисти. Тут вчора пропливали працівники МНС, втопили човен, спорядження і самі ледь не потопилися. Почувши таке, Андрій вже точно вирішує ночувати в цих місцях і починає шукати зручне місце для нічлігу. Сам не помітивши того, він скоро опиняється за тим островом, від якого почав був плавання у зворотному напрямку. Тут він витягнув байду на берег, прикріпив її за кілок, а місце нічлігу облаштував на самій дамбі.

По обидва боки дамби була вода. Сонце вогняним колом котилося за обрій і відбивалося на спокійній поверхні води. Панувала абсолютна тиша, навіть не було чути гавкання собак чи квоктання курей у затопленому селі. Це було якось незвично і вселяло неясну тривогу. Неборак розстелив на дамбі церату, яка була в каяку, постелив спальний мішок і вклався на нічліг, на всякий випадок поклавши обок себе ніж і весло.

Ледве він вмостився, десь зовсім поруч в суцільній тиші якісь незрозумілі звуки почали слідувати один за одним через різні проміжки часу. Пригнічений моторошним видовищем затоплених хат, власним драматичним становищем і неприємності з капітаном, Андрій надто гостро реагував на будь-які зовнішні подразники. Таємничі звуки не припинялися і тривога в серці посилилася. Раз-по-раз зовсім десь поруч було виразно чути: «Плюм… плюм-плюм… плюм…». Перебравши в голові різні варіанти і не знайшовши жодного пояснення звукам, Андрій тихенько виліз з мішка і прислухався уважніше. Коли він зрозумів, у чому справа, не міг не посміхнутися з полегшею – це у воду з дерев затопленого саду падали яблука і груші. Заспокоєний, Андрій мав би заснути, але голод, який доїдав його вже давно, ще довго не давав спати, та і незвичне становище не сприяло спокійному відпочинку. Остаточно Андрій прокинувся, коли тільки-но розвиднилося. Роздивившись навколо і не побачивши нічого втішного, зібрав речі і зніс їх у каяк. У каяку стояв п’ятилітровий пластиковий балон з водою.

Самітник попив води, умився, більше робити було нічого. Голод, який доймав його вчора ввечері, зранку ще не докшкуляв. Він пройшовся по дамбі, роздивляючись, які збитки наробила повінь, зробив деякі фотографії. Близько до восьмої подзвонив Сашкові. Вони як раз ішли рятувати інших невдах. Зрозумівши, що Сашкові знову не до розмов, Андрій попросив передзвонити, коли той звільниться. Дзвінка довго не було, тому почекавши дві години, Андрій знову зателефонував і довідався, що капітан і його команда врятовані. Сашко дещо розповів про перебіг тої акції і пообіцяв, що вони вирушать його наздоганяти через годину-півтори. Однак пізніше Сашко подзвонив і сказав, що люди втомлені, їм треба відпочини кілька годин. А Андрієві запропонував чекати далі:
- Які проблеми? Пити маєш, їсти маєш – сиди і чекай на нас.
- Пити я маю, але от поїсти нема нічого.
- Я це нема? Та в тебе ж повно хліба, печива, шоколаду!
- Де? – не повірив своїм вухам Андрій.
- Та в металевому баку.
- Зараз подивлюся.
Андрій підійшов до каяка і відщепив кришку зеленого солдатського термоса. Там було повно харчів. Це неабияк підняло настрій невдахи. Швидко закінчивши розмову із Сашком, Андрій прийнявся за їжу, запиваючи почергово хліб, печиво і шоколад водою.

Усе було б добре, але на південному схилі дамби сонце пекло немилосердно, а довкола жодного деревця, тільки за дамбою, біля затопленого єврейського кладовища було кілька дерев на твердому ґрунті. Вода вже дещо відступила, каяк повністю опинився ну суші, вірніше – в намулі, який після себе залишила вода. Лишати каяк тут і йти шукати десь тінь Андрій не наважився – занадто спокусливою здобиччю був би каяк для випадкових людей, які могли пропливати Дністром, як це було вчора. Треба було знову радитися із Сашком та довідатися, коли вирушає флотилія. Той відповів, що вони вирушать десь через годину і дозволив Андрієві рухатися далі, але тільки дрейфом і наказав шукати місце для загального табору.
Спочатку Андрій плив каньйоном, тут була сильна течія, але в районі Петрилова він знову вийшов на широку воду. Скільки оглянеш оком – кругом вода і тільки ліворуч десь видно далеке село. Шукаючи місця, де б можна було пристати, наш самотній мандрівник пішов під лівий берег серед затопленого верболозу та поодиноких дерев. Йому видно було, що село затоплене, де-не-де на горбочках біля хат стояли люди. Пристати там не було місця і Андрій вирішив повертатися в русло Дністра. Незважаючи на те, що він ішов серед верболозів далеко від нього, в одному місці каяк підхопила якась дуже потужна течія. Очевидно він потрапив на новоутворену протоку на місці старого русла або глибокої улоговини. Пройти впоперек течії Андрій не зміг і його понесло в напрямку купи високих верб. Неподалік верб Андрій зупинився у густих верболозах, з яких годі було вибратись. Він вирішив трохи почекати, але довго тут сидіти не було сенсу, бо він би не побачив катамарани, які мали плисти головним руслом. Треба було вибиратися і, трохи посидівши, Андрій спробував поміряти глибину веслом. Та він ледь не втопив його і не перевернувся сам. Він занурив весло у воду за течією, а вона просто виривала весло з рук і тягла під каяк. Тоді Андрій спробував поміряти з другого борту і тут намацав не то дно, не то затоплені корчі. Вилізши з каяка, Андрій почав виштовхувати каяк з тих хащів. Соваючи його то вперед, то назад, він, нарешті, подолав тих кілька метрів, що відділяли його від верб, і тут потрапив на новий потужний стрижень. Треба було знову залізати в каяк, але це було непросто, бо було досить глибоко. Спрямувавши ніс каяка за течією, Андрій зайшов на корму і, наступивши на якусь гілляку, щоб було трохи вище, якось заліз у середину.
Пропливши далі, Андрій спробував зорієнтуватися по мапі, але нічого в ній не міг зрозуміти – повінь настільки змінила обриси русла Дністра, що знайти його серед того моря було неможливо. Треба було би добре знати місцевість і якісь особливі на ній прикмети, але Андрій її не знав, вірніше – не пам’ятав, бо пропливав тут лише один раз три роки тому. Він вже почав хвилюватися, бо місця пристати не було видно, а далі плисти він просто боявся – перспектива знову ночувати на самоті аж ніяк не приваблювала. Андрій телефонує до Сашка і питає поради. Той йому приблизно пояснив, де він може знаходитися. Десь тут зліва мала би бути Золота Липа, а далі червоний міст. Міст далеко внизу Андрій вже бачив, але він мав чітку вказівку далі моста не йти. Стоянка мала були на Золотій Липі, але де мала бути та річка, Андрій не мав жодної уяви. Він бачив якийсь острів, порослий деревами, але до нього не підходив і плив далі, куди несла течія.

Щоб течія не занесла його за міст, Андрій пішов більш спокійною водою праворуч. Спочатку йому здалося, що там був добрий берег і він вирішив був там пристати. Однак це був не берег а насип, яким йшла дорога, а за дорогою знову була вода, а далі – село. Скучивши вже за людьми, Андрій вирішив підійти до села, пройшовши через розмиту ділянку дороги шириною близько трьох метрів. Тут вже були люди, якісь рибалки на човнах, а далі – хати.

Городами, через кукурудзу Андрій пройшов впритул до парканів у воді і зробив тут кілька фотографій. Потім він пішов далі на край села, вирішивши набрати води, бо це було завданням байдарочників забезпечувати експедицію водою, набираючи її під час плавання у зручних місцях. Для цього на каяку завжди була 30-літрова пластикова бочка. Взявши бочку, Андрій хотів був підійти водою до хат, але якийсь дід сказав йому:
- Ти туди не ходи, там чотири метри. Маєш човен, то й пливи туди човном.
Однак біля хат води набрати було неможливо – усі криниці були затоплені. Люди порадили йому йти вгору до водокачки, це недалеко. Андрій набрав води, вернувся до каяка і став видзвонювати Сашка.

Сашко у своїй манері казав йому вертатися назад до Золотої Липи. Не знаючи, де вона є, Андрій почав розпитувати людей. Виявилося, що та річка досить далеко звідтам, але на то нема ради – треба вертатися. Знову взявшись за весло, Андрій пішов за вказаним йому напрямком. Однак скоро він почув себе зле. Пробувши цілий день під палючим сонцем, невдаха, очевидно, отримав невеликий сонячний удар. Не маючи сил плисти далі, він зупинився у верболозах і ухопившись за гілку стояв, приходячи до тями.
Стоянка планувалася на Золотій Липі і, власне, Андрій мав би подивитися, чи є там можливість пристати. Я не мав телефону, тому з Андрієм не спілкувався, увесь зв'язок з ним йшов через Сашка, який на «Титанику» ішов першим. Я слідкував за його рухом, будучи на пів-кілометри ззаду, і бачив, як Сашко спрямував «Титаник» під лівий високий берег, а там за правим поворотом мала бути Золота Липа, два рукави якої утворювали великий острів. Праворуч все було затоплене водою і недосвідчена людина не могла знати, де головне русло. Пан Орест спитав мені, чому Сашко забрав вліво, чи не помилився він часом. Я відповів, що все нормально, Сашко знає куди плисти, і більше не дивився за ними. Але коли я знову глянув уперед, то побачив, що вони різко повернули вправо перед купою дерев. Як виявилося пізніше, вони прийняли цю купу дерев за острів у гирлі Золотої Липи, а сильна течія в цьому місці створювала враження, що саме тут іде головне русло. Я бачив, що течія дуже сильна, назад повернутися неможливо, але я не сумнівався, що протокою кінець-кінцем «Титаник» увійде у головне русло.
Не довіряючи воді, я орієнтувався по характерних крейдяних скелях біля гирла Золотої Липи, а вони були вже видні за тою купою дерев. Йдучи попід лівий берег, ми минули і купу тих дерев, прийнятих командою Сашка за острів, і той справжній острів у гирлі Золотої Липи і вже від острова побачили крізь дерева праворуч, що «Титаник» сів на мілину. Його команда повилазила у воду і волочила його на глибше місце. Допомогти їм ми не могли, бо течія несла нас уперед, та і Сашко був досвідченим капітаном, мав би дати собі раду. Я роздивлявся берег Дністра зразу за Золотою Липою, де ми колись стояли, але тепер там місця для табору не було – вода затопила порослий вербами берег і навіть дорогу за ними під саму гору. Ми неслися уперед і скоро за лівим поворотом побачили залізничний міст. Це було село Нижнів, тут ми теж інколи стояли і берег за мостом я знав добре.
Знаючи, що Андрій має вказівку ні в якому разі за міст не заходити, я роздивлявся довкола, але жодного каяка на широкому просторі води не бачив. Він же нас побачив добре з-за верболозів саме під час чергової розмови з Сашком. Той як раз був зайнятий своїм катамараном, який треба було витягати кудись на глибину. Розповідаючи про ситуацію, Сашко, крім іншого, сказав, що «Жовту стрілу» занесло аж у Золоту Липу, настільки він був дезорієнтований.
- Та яку Золоту Липу? Он я її бачу! – вигукнув Андрій.
- Де?
- Та он вони пливуть Дністром до моста.
Очевидно після цього Сашко зрозумів, де він знаходиться і скоро витягнув «Титани» ближче до русла Дністра.
Тим часом наша «Жовта стріла» проминула міст. Метрів через триста за мостом треба було приставати, тому треба було зразу вигрібати праворуч, долаючи течію, яка на могла віднести дуже далеко. Знаючи, що течія також буде заважати пристати до берега, я заздалегідь шукав зручне місце. Побачивши на правому березі невеличку бухточку, я дав команду приставати саме в ній. Там течія мала бути менша, та і наганяла нас як раз на мисок, який і утворював ту бухточку.
Берег, порослий травичкою, здалеку здавався дуже привабливим, але коли ми повиходили, виявилося, що вода вже дещо відійшла і лишила після себе слизьке болото. Поки ми ковзали по тому болоті, а дехто навіть, послизнувшись, сів на задницю, підійшов «Титан» і ми спільними зусиллями розвантажили катамарани, ставши у ланцюжок. Коли ми закінчили цю справу, Назар вийшов на зв'язок з Андрієм, щоб пояснити йому, де ми є. Такі переговори відбулися ще не раз, аж поки він попід правим берегом не вийшов просто на нас. Сашко із своєю командою підійшов кілька хвилин перед тим. Отож, нарешті, уся експедиція зібралася до купи. На цьому наші пригоди закінчилися і далі ми вже працювали у звичайному режимі.


Создан 01 ноя 2008



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником