На безлюдному острові.

 

На безлюдному острові.

Цей нарис є другою частиною документальної повісті "По великій воді" з описом пригод експедиції "Дністер" у час повені 2008 р. Фотографії Андрія Даниловича (АД), Дениса Мартиненка (ДМ), Ореста Бачмаги (ОБ).



Валентин Стецюк

По великій воді

(Документальна повість)


Частина 2. На безлюдному острові.


28 липня рівень води дещо піднявся, можливо сантиметрів на десять, але в Лімниці течія спокійна – на око 2 км/год. В цей день ми мали вже, нарешті, вирушати, щоб дуже не вибитися з графіка, бо вже відставали на один день. Ми вирішили, користуючись швидкою течією, пройти за день два планованих переходи, тобто 42 кілометри. Треба було виходити раніше, але до нас мав приєднатися ще Роман і ми його довго чекали. Він ніяк не міг дістатися до нас. На своєму авто Роман разом з татом об’їхав усю округу - зі Львова вони поїхали на Калуш, потім на Ходорів, потім на Нижнів, однак сполучення з Галичем не було ніде. Чекаючи його ми потихеньку почали зносили речі від акведуку до катамаранів.



Нарешті настав довго очікуваний момент завантаження. Хотілося якнайшвидше відійти від цього негостинного берега і пуститися в плавання, хоча мені воно здавалося бути доволі небезпечним. Розподіливши команду по катамаранах, я призначив капітанами Сашка і пана хорунжого і ми разом керували завантаженням. Я знову ішов на «Жовтій стрілі», а найманш надійний «Титанік» я доручив досвідченому Сашкові. На цьому катамарані один балон здувався досить швидко, тому завантажувати його треба було мінімально і, крім того, під час плавання той балон треба було підпомповувати. На «Титані» з паном хорунжим мав плисти також Назар.


Близько першої катамарани були готові до відплиття і ми тільки чекали на Романа. Однак у телефонній розмові вияснилося, що найближчим часом він у Галич на попаде, а довго чекати ми вже не могли. Тому о14.00 я дав команду відходити, а Романові порадив їхати на нашу наступну зупинку у Золоту Липу. Він же казав, що це йому складно. Не пам’ятаю вже на якому варіанті ми зупинилися.
Першим рушили Сашко з Денисом і паном Андрієм, за ними один на каяку пішов молодий Андрій. Ми з паном Орестом і Надією почали відходити зразу за ними. Моя команда не мала достатнього досвіду в навігації, хоча Надія вже була минулого року в експедиції, та і пан Орест пройшов тоді з нами один перехід. Однак цього було мало, а я у поспіху перед відплиттям не провів з ними додаткового інструктажу, звикши до того, що люди набираються досвіду в процесі самого плавання. Але на цей раз досвід приходив дуже драматично. Ми з Надією сиділи на правому борті, а пан Орест на лівому. Він молодший на мене і явно сильніший, тому я лишив його одного. Це була моя помилка. Щоб відійти від берега на течію, я мав табанити, а пан Орести гребти. Коли пан хорунжий відштовхнув нас від берега, я звично відгрібав веслом, але катамаран замість повертати праворуч чомусь рухався назад. Я швидко глянув на пана Ореста – він так само табанив, як і я. Течія вже підхопила нас і несла прямо на вербу, що за нами стояла у воді.
Забувши про чемність, я різко крикнув:
- Греби!, але пан Орест ще сильніше став табанити. У відчаї я заволав:
- Уперед!
У переляку пан Орест негайно став веслувати як треба, але було вже пізно, хоча катамаран розвернуло таки дещо носом уперед. Швидка течія несла нас просто на вербу і обійти її було вже неможливо при будь-яких зусиллях.. Одна груба гілка висіла горизонтально над водою на висоті не більше одного метра і я негайно крикнув до Надії:
- Надя, лягай!
Жінка, зрозумівши, що їй треба робити, моментально лягла на спину, а я приготувався підняти гілку рукою. В подібних ситуаціях так приходилося робити не раз. Дрібне галуззя хльоснуло мені по обличчі, але на це я не звернув уваги. Тримаючи в лівій руці весло, правою я ухопився за гіляку і підняв її. При швидкому русі катамарану, я не міг втримати її і вона зразу вислизнула з моїх рук. Пан Орест мав би перехопити гіляку, але він цього не зробив і вона в момент знесла його у воду. Пан Орест, опинившись у воді, встиг ухопитися за арматурну трубу катамарану обома руками і проплив так кілька метрів. Я був просто ошелешений цим несподіваним для мене розвитком події, бо за 20 років плавання нічого подібного не бувало. Однак незважаючи на таке драматичне "хрещення" пан Орест не втратив присутності духу і швидко виліз на катамаран, який віднесло від злощасної верби вже далеко. Як виявилося, під час цієї пригоди було втрачене весло. З дерев’яним держаком, воно мало би десь плисти, але ми його не помітили. Весла було шкода, вони коштують великі гроші , а запасні у нас поки що були.
Звичайно перехід під мостами у Галичі досить складний, але я мислив собі, що по високій воді ми пройдемо під мостами без проблем, тому тримав нашу «Жовту стрілу» посеред річки. Мости ми пройшли, дійсно, без проблем, але нас чекала інша небезпека. Якісь дроти дуже низько висіли над водою і найнижче вони були як раз посередині. Ми вже наздогнали «Титанік», Сашко тримався правого берега і кричав нам про небезпеку. Просто перед нами висів грубий дріт на висоті одного метра над водою. Це був дріт високовольтної лінії електропередачі, яка здавалася пошкодженою. Я знову скомандував Надії лягти, а сам, забувши, що дріт може бути під напругою, швидко підняв його рукою і зразу випустив. Навчений попереднім досвідом, пан Орест, очевидно, нахилився під дротом, бо на цей раз у воду не впав. Не встигли ми оговтатись, як побачили новий дріт. Що це був за дріт і як ми його минули, я пригадати не можу, очевидно, без проблем. Коли вже дроти були позаду, тільки тоді я подумав про небезпеку бути ураженим струмом. Аналізуючи свої дії, я прийшов до висновку, що, очевидно, на підсвідомому рівні вирішив, що напруги в дроті бути не може, адже він висів нижче, ніж інші. Хоча напруга в ньому могла бути, але я сидів на сідачці з ізоляційного матеріалу, що мене і могло врятувати. «Титан», який все ще тримався позаду, ішов зовсім близько до берега, де дроти були досить високо, тому пройшли вони їх без жодних ускладень.
Невдовзі подзвонив Роман і сказав, що буде чекати нас біля залізничного мосту перед Єзуполем. Але як він мав під’їхати машиною по колії залишилося для нас загадкою. Між тим течія нас несла дуже швидко і ми йшли вже без особливих пригод, але не довго. Раптом подзвонив Сашко і сказав мені, що один з їхніх балонів почав здуватися дуже скоро і є підзора, що повітря виходить через невеличкий отвір, тому є необхідність негайно приставати і клеїти балон. Вони з труднощами пристали до лівого берега, а ми не встигли це зробити, бо нас віднесла течія. Далі пристати не було де, тому ми проплили на якийсь кілометр нижче і з труднощами зупинилися біля дамби на лівому березі. За нами пристав і «Титан», а Андрія течія понесла далі, я його більше не бачив. Занепокоєні, ми не знали, що його робити, але через деякий час подзвонив Сашко і сказав, що клеїти балон нема потреби, вони тільки під помпували його і вже йдуть далі.
За Дубівцями перед мостом лабіринт проток утворювали кілька островів, без досвіду пройти ним звичайно було складно, але по високій воді тепер це не було проблемою. Скоро вже і показався залізничний міст, але жодної машини поблизу не було видно. Та і не було місця десь пристати і почекати Романа. Усе довкола було залите водою, в якій де-не-де стояли кущі верболозу. Я вирішив пристати у більше зручному місця за правим поворотом біля водокачки. Щоб течія не віднесла нас у головне русло, треба було триматися більше праворуч і врешті ми майже по спокійній воді пристали до узвишшя, на якому стояла водокачка. Однак узвишшя перетворилася на острів, до якого дістатися було неможливо. Від найближчих хат Єзуполя острів відділяла протока з швидкою течією. Люди на острові мали човна, але на цей час майстри поплили на ньому десь на роботу. Я довго розмовляв телефоном з Романом і одночасно з місцевими жителями, виясняючи, яким шляхом Роман би міг до нас дістатися, але такої можливості не було видно. Люди казали, що Єзупіль, Побережжя, Стриганці, Довге – усе залите водою. Наші катамарани вже давно пройшли далеко повз нас, я мусив їх доганяти, тому треба було закінчувати розмову з Романом, так і не вирішивши, де б він міг до нас приєднатися.
Вирушивши у подальшу путь, ми пройшли повз Бистрицю і вийшли на широке плесо. Русла Дністра не було видно, береги прийняли незвичні обриси, але далеко на горі стояв Маринопіль, тому я орієнтувався, куди нам треба плисти. В одному місці чомусь хвиля була дуже висока, хоча вітру майже не було. Гойдатися на хвилях серед того моря було якось неприємно, а з заходу насувала велика темна хмара. Ми ледве пізнали місцевість біля Побережжя, де стояли неодноразово. Тепер старі верби на досить високому березі перед дамбою стояли у воді, а повз них хвилями йшла вода. Перед Маринополем почався сильний дощ. Понакидавши плащі, ми віддалися на волю хвиль, але несподівано дощ припинився дуже скоро, хоча небо було вкрите хмарами.
Перед Довгим ми наздогнали решту флотилії, яка чекали нас біля правого берега. Ми підійшли до них, перекинулися парою фраз і я спрямував свій «Жовту стрілу» уперед, показуючи іншим, як треба плисти. Перед нами був великий, добре відомий мені острів, густо порослий чагарником та деревами. Правою протокою, яка ніби продовжувала русло Дністра, ніколи не можна було пройти, бо вона була дуже плитка, а в останні роки її взагалі занесло шутром. Відповідно, ми завжди проходили лівою протокою, тому я за звичкою, скеровував катамаран ліворуч, а поворот мав би бути досить крутим, бо хлопці чекали на дуже близько до острова. Оцінюючи течію і відстань, я був упевнений, що ми без проблем виконаємо маневр. Однак я помилився. Веслувати треба було дуже сильно і при цьому правий борт мав веслувати сильніше, що не виглядало проблематичним, бо нас було двоє. Але пан Орест на лівому борті з достатньою силою веслувати не зміг. Раз-по-раз ми завертали вліво, тоді ми з Надією переставав веслувати і нас сильною течією відносило у праву протоку. Треба було підкоритися хвилям, але я вперто намагався таки зайти у ліву протоку. Я кричав панові Орестові: «Греби!». Він відповідав: «Та я гребу!», але це треба було робити значно сильніше. Поступово мені стало ясно, що вже ні в ліву, ні в праву протоку ми не попадемо. Нас несло просто на острів, через який кількома протоками ринула вода.
Зрозумівши безплідність наших зусиль і не бачачи іншого виходу, я вже намагався пройти одною з проток між кущів і дерев у надії, що нас може винести десь на відкриту воду. Однак сподівання були марні – нас занесло у непролазні корчі. Ліворуч від нас була ширша протока і я вирішив пройти в неї через чагарі і корчі у воді. Ми з паном Орестом в одежі позалазили у воду і з великими зусиллями протягли катамаран туди. Тут течія була сильнішою, а вода дуже глибокою, тому я повернувся на катамаран, а пан Орест плив за ним, тримаючись за трубу. Цією протокою ми пройшли ще метрів п’ятдесят уперед і знову застрягли у хащах. Я знову скочив у воду, щоб допомогти панові Орестові штовхати катамаран, але вода накрила мене з головою, тому мусив повертатися назад і пан Орест послідував за мною. Ми роздивилися довкола і оцінили ситуацію. Вода ринула далі, але катамаран далі рухатися не міг – перед нами стояла група молодих вільх. Про те, щоб рухатися назад проти течії не могло бути і мови, було ясно, що без сторонньої допомоги ми звідси не виберемося. На балоні катамарану з’явилися якісь червоні плями. А я не звертав на них уваги, поки Орест сказав мені, що це кров. Я розглянув свої ноги і побачив, що у воді розпанахав на лівій нозі великий палець, напевно наступив десь на розбиту пляшку. Надія знайшла у себе в сумці пластир, я заклеїв рану пластирем і став думати, що ж його робити далі. Я вже істотно змерз у мокрому одязі, але не поки що не переодягався, бо був зайнятий більш важливими думками – як же війти з цієї паскудної ситуації.
В першу чергу, нам треба було повідомити друзів, у яку халепу ми потрапили і просити їх про допомогу, хоч я не уявляв собі, як саме вони нам можуть допомогти. Мені здавалося, що нас можна визволити лише вертолетом, але такий спосіб порятунку видавався просто ганебним, я відкидав негайно цю думку як абсолютно неприйнятну і навіть не говорив про неї вголос. Зібравшись телефонувати Сашкові, я виявив нову неприємність. У поспіху стрибаючи у воду, я забув про свій мобільний телефон, який я звичайно тримав у сумці, але на цей раз після численних розмов з Романом поклав у кишеню джинсів. Пробувши довгий час у воді, він наскрізь змок і тепер навіть не світився. На щастя, Надія чисто випадково мала на своєму мобільнику номер телефону Павла. Клацаючи зубами від страху і холоду, я став говорити з Павлом, не на жарт настрашивши і його самого. По нашій розмові Павло не тільки повідомив про наше нещастя Сашка та керівництво нашого Товариства, але навіть якимось чином вийшов на працівників Міністерства надзвичайних ситуацій Івано-Франківської області.
Після того, як ми зв’язалися з Сашком, який підбадьорив нас, пообіцявши знайти у селі моторний човен і прийти нам на допомогу, ми дещо заспокоїлися. Щоправда, знаючи, які моторні човни бувають по селах, я дуже сумнівався, що вони зможуть рухатися проти течії, але очевидно підсвідомо я вірив у те, що друзі нам допоможуть. Тим часом ми з паном Орестом перебралися у сухий одяг, а Надія взялася ремонтувати мій мобільник. Власне, розібравши телефон на частини, вона просто хотіла його висушити у скупих променях сонця, яке вже хилилося до заходу і часом виглядало чи то з-за хмар, чи то з-за гілок дерев. Посидівши деякий час без діла, ми стали обговорювати можливість свого порятунку себе власними силами. Як виявилося, пан Орест мав із собою пилку і маленький надувний човник, взятий у похід без конкретної мети. Човник у цій ситуації здавався нам ні до чого, а пилкою можна було випиляти жердини з молодих і прямих вільх, відштовхуючись якими можна було спробувати просуватися проти течії. Хоча, на мою думку, це було нереальним. Я уявляв собі, що течія буде лише крутити катамаран і повертати на старе місце, бо досягти злагодженої роботи двома жердинами в таких складних умовах буде просто неможливо. Тим не менше, я не заперечував панові Орестові, коли він узявся до роботи. Ліпше щось робити, ніж нічого. Можливо в самому процесі будуть знаходитися несподівані рішення.
Коли жердини були готові, ми спробували просуватися вперед, відштовхуючись ними від дерев, серед гілок яких понаносило купи хмизу. До дна жердини не діставали, а як раз на ці купи було зручніше спиратися, ніж на самий стовбур. Як я і думав, це нічого не дало – вода відносила нас назад і катамаран займав своє місце впоперек течії, затриманий двома стовбурами вільх. Ми припинили цю безперспективну роботу, Надія радила чоловікові зібрати надувний човен. Що робити з ними далі було неясно, тому пан Орест відмовлявся це робити. Подружжя довго сперечалося, а я в суперечку не вмішувався, бо і сам не знав, що це нам дасть. Головним аргументом Надії було те, що раз човен був узятий, він має відіграти свою роль. За її словами він був як та рушниця, яка висить на сцені у першому акті ніби без потреби, але в третьому акті з неї стріляють. Аргумент був оригінальний, але пана Ореста він не переконував. Суперечка вже набувала гострих форм, але, нарешті, чоловік вступився дружині і почав лагодити той човен. Напомпувавши його спеціальною помпою, він спустив його на воду спробував у нього влізти. Це було непросто, бо човник крутився і хитався на різні боки. Нарешті, пан Орест якось в ньому вмостився і взявся за весла. А весла були просто смішні, настільки малюпунькі, ніби іграшкові. Звичайно, нікуди від катамарану пан Орест відплисти не міг і хотів уже покинути ту справу, але потім йому в голову прийшла думка підтягати човник у перед, хапаючись за гілки кущів і дерев.
Ми прив’язали до човника грубий і довгий швартовий кінець, і пан Орест знайденим способом відплив від катамарана метрів на десять. Тоді він прив’язав линву за кущ, а ми з Надією підтягли тою линвою катамаран уперед, долаючи течію. Далі так просуватися було ніби вже неможливо, бо попереду був великий відкритий простір води, тільки праворуч тяглася смуга вершечків якихось густих кущів. Ми припинили роботу, тим більше, що почалися переговори із Сашком. На диво, вони знайшли моторний човен і вже збираються йти нам на порятунок. Я просив його передати власникові човна, що ми відшкодуємо усі збитки. Сашко прийняв мої слова до уваги і став розпитувати, де саме ми є. Нашим рятівникам треба було лише точно знати наше місцезнаходження і наскільки глибоко ми сидимо у тій дебрі. Однак Сашко сказав, що човен має пропелер діаметром у три метри, тому він не зможе плисти серед густих дерев. Я особливо не замислювався над тим, що то за такий дивний човен, мені було важливо лише те, що вони можуть до нас підійти. Уточнення нашого місцезнаходження зайняло багато часу, бо у нас було різне розуміння, що таке «правіше» чи «лівіше». Я пояснював по-своєму, Сашко розумів по своєму. Через деякий час ми вже чули шум мотору далеко нижче від нас десь під правим берегом Дністра. Шум спочатку до нас наближався, а потім почав віддалятися. Ми знову говорили із Сашком і він обурювався ти, що ми не йому не телефонували, коли бачили човен. Але ж ми жодного човна не бачили і я зрозумів, що нас шукають в іншому місці. Тоді я спробував пояснити Сашкові наше місцезнаходження відносно сонця. Ми як раз були на лінії від сонця до місця, де гудів мотор. Аж тоді Сашко зрозумів, що вони шукали нас не там, де треба, але я і досі не розумію, де вони нас шукали.

Після додаткових роз’яснень наші рятівники взяли правильний курс і скоро ми почули шум мотору вже з іншого боку. Шум поступово наростав і ми зрозуміли, що човен рухається до нас лівою протокою, тобто тою, в яку ми мали намір пройти. З радістю ми подзвонили Сашкові і сказали, що вони рухаються у правильному напрямку. Під час розмов треба були глушити мотор човна, а тоді течія відносила йогою, тому нам не можна було дуже часто між собою говорити. Скоро шум мотора переріс у справжнє ревіння і ми з нетерпінням чекали, коли човен з’явиться у нас на виду на вузькому відтінку відкритого простору між густими хащами крон дерев і чагарів. Нарешті, човен з великим пропелером на кормі, пройшов поперек Дністра і зразу ж зник з виду. Спочатку ми зраділи, як ті загублені полярники, що побачили рятівний літак, але потім засумнівалися, чи рятівники нас побачили. Якщо побачили, то чому не підійшли? Надія запевняла нас, що вони нас бачили, бо махали нам руками. Я і Орест цього не бачили. Та човен (скоріше глісер) скоро повернувся і тепер пройшов зліва направо. Ми підняли страшенний галас, хоча розуміли, що нас не чують. Але на цей раз з човна нам махали руками дуже виразно. Ми раділи, але я вже бачив, що глісер зі своїм пропелером до нас підійти не може – занадто густо стояли дерева. І дійсно, глісер ще раз пройшов перед нашими очима, а потім його ревіння скоро почало віддалятися і скоро зовсім затихло. Скоро подзвонив Сашко і підтвердив мої думки, але сказав, що вони зараз в селі знайдуть ще один човен і тим човном від глісера спустяться до нас. Я сказав Сашкові, що хай запевнить власників глісера, що ми заплатимо за порятунок, гроші, мовляв, у нас є. Але Сашко відповів, що про це нема мови – люди розуміють, що йдеться про … Очевидно, він хотів сказати «про життя людей», але, трішки подумавши, продовжив: «про здоров’я людей». Вже западав вечір, і я сумнівався, що власники глісера у такий час наважаться повернутися до нас, та і другий човен треба було шукати… Однак Сашко запевнив мене, що ті невідомі мені рятівники готові рятувати нас і серед ночі, взявши ліхтарі та довгі линви. Це було нереально, бо і завидна тут тяжко було дати собі раду у тих хащах, а вночі взагалі можна було собі повиштрикувати очі, але я про це промовчав.
Трошки відпочивши, ми знову взялися самопорятунку. Нам треба було якось зачепитися за гілки дереві, які були від нас на відстані дванадцяти-п’ятнадцяти метрів. Пан Орест намагався закинути на дерево шнурок, на кінці якого прив’язав кілок у надії, що той кілок якось зачепиться за якусь гілку. Після кількох невдалих спроб він кинув цю справу і знову вліз у свій човник і спробував обійти відкритий простір ліворуч, де безперервно тяглися куші і дерева, але дістатися до них заважала течія, яка тут була найбільш потужна. Ми ж Надією спробували рухатися уперед справа. Вона хапалася за вершечки кущиків, а я відштовхувався жердиною. Тут течія була слабша, бо вода обходила грубе дерево, на яку нанесло купу хмизу з двох сторін. Ми просунулися до кінця смуги у зупинилися метрів за чотири перед гілками дерев, які нависали на водою. Далі рухатися не було можливості, а якась гілочка обірвалася і нас віднесло на старе місце. Тоді цей шлях повторив пан Орест на човнику. Підійшовши до кінця смуги, він прив’язав линву за грубшу гілку і підтягли катамаран до нього. Далі пан Орест намагався якимось чином подолати ту відстань, яка відділяла його від гілок. Він крутився на свому човнику, прив’язаному шнурком за кущики, туди-сюди, але ніяк не міг ухопитися хоча б за листочок дерева. Ми з катамарана йому все щось радили, а він нервував і сварився. Нарешті, користаючись тим, що течія тут була слаба, якось вчепився за маленьку гілочку десь збоку, підтягнувся за нею ближче і зупинився роздивитися та трохи відпочити. Тепер, рухаючись навкіс ліворуч, він міг дістатися до грубої вільхи. Але спочатку треба було підтягнути і нас. Пан Орест закріпив линву за якусь гілку, почав просуватися до вільхи, а ми підтягнули катамаран на його місце.
Вже почало темніти, коли ми надійно прив’язалися двома кінцями до стовбура і до грубої гілляки на самому стрижні води, що стриміла між вільхою і купою кущів, забитих хмизом. Перед нами знову простір відкритої воді, більший, ніж ми щойно подолали. Ми вже вирішили припинити наші спроби рухатись далі, бо тут і завидна не знати як це робити, не те що вночі. Збираючись провести ніч у цьому місці, ми подзвонили Сашкові і я сказав йому, що ми без проблем переночуємо на воді і щоб вони за нас не турбувалися і не думали йти рятувати нас серед ночі. Сашко із видимим полегшенням відповів, що вони і самі схилялися до такої думки, але не наважувалися нам це пропонувати. Він поцікавився нашим настроєм і запевнив, що як тільки розвидниться, вони рушать на глісері до нас з човном і шнурами.
А настрій у нас був зовсім непоганий, бо вже бачили, що вилізти з цієї халепи можна. Ще раз добре перевіривши, чи добре прив’язаний катамаран, ми взялися до вечері. А поїсти у нас було достатньо всього – і консерви, хліб, і печиво, і шоколад. У кухонному столі знайшлася навіть пляшка пива, чого там ніколи в житті не бувало. Ми розпили ту пляшку (мені дісталося найбільше) і повеселішали зовсім. Після тяжкої праці апетит у нас був добрий і підсвічуючи собі ліхтариками ми їли усе, що було під рукою – отож після консервів було печиво, потім знову консерви, потім шоколад і знову печиво. Після вечері ми трохи помилувалися зорі, які рясно висипали на темному небі почали моститися спати. Ми вбралися тепліше. подіставали спальники і позалазили в них, якось вмостившись на рюкзаках і сумках з харчами. Спати перекособочившись було дуже незручно, та нам і не дав спати телефонний дзвінок. Нам зателефонував з Тисмениці працівник Міністерства надзвичайних ситуацій лейтенант Б., що для нас було повною несподіванкою. Відрекомендувавшись, лейтенант, вважаючи нас за легковажних туристів, з докором спитав, чому сплавляємося у такий небезпечний час. Я відповів, що ми учасники експедиції «Дністер», яка досліджує наслідки повені. Далі лейтенант говорив з нами більш поважно і почав розпитувати про наше становище і першу чергу його цікавив наш моральний стан. Я запевнив його, що настрій у нас добрий, щойно повечеряли і полягали спати, бо плануємо тут переночувати, а рано нас порятують наші друзі. Розмова була досить довга і з неї виходило, що порятувати нас буде складно, бо відповідних засобів, крім надувних човнів у рятувальників з МНС не було. Почувши про надувні човни, я сказав лейтенантові, що ми самі маємо свій човен і використовуємо його за призначенням. Ці слова особливо втішили лейтенант і він, ніби вибачаючись, сказав, що вони до такої справи мало надаються, бо за фахом пожежники. На цьому ми і розпрощалися.
Між тим, батарейка в телефоні Надії вже сідала, а мій після просушки почав працювати, хоча чутність була погана. Щоб зв'язок з МНС не обривався, я зателефонував з Надійчиного телефону лейтенантові Б. для повідомлення про інший наш номер, але потрапив уже на капітана Н. З капітаном відбулася приблизно та сама розмова, що і з лейтенантом. Його так само найбільше цікавив наш моральний стан. Бадьорим голосом я запевняв, ми себе чуємо добре і переночуємо без проблем. Обидва задоволені розмовою, ми розпрощалися, але заснути я не міг ніяк. Яку б я позу не зайняв, все у мене щось затерпало – то одна нога, то друга, то рука. Надія і Орест не спали теж і ми інколи між собою розмовляли. Очевидно, якась тривога була в наших серцях – у незвичайній і, в певній мірі, небезпечній ситуації ми просто не могли залишатися абсолютно спокійними. До того ж я помітив, що Надія і не хотіла, щоб я засинав, не знаю чому. Коли розмова вщухла на довго, вона несподівано запропонувала:
- Давайте молитися або співати!
Зорі висіли просто над нашими головами – шлях до Бога був відкритий, але я вирішив, що бадьора пісня підніме наш настрій напевно, залишивши молитву на крайній випадок. Поразмислиши, я заспівав бадьорим голосом наш гімн:
- У горах Карпатських бере початки
- І до моря, моря Чорного-о-о-о
- Плине Дністер серед лісів ланів.
- У тому краю, немов у раю,
- Будем жити ми безжурно.
Надя знала трохи слів і підспівувала мені, а Орест тільки слухав. По співі наш настрій явно покращився і ми перейшли до анекдотів, але не згадали багато. Час спливав дуже повільно – я раз по раз дивися на годинник - проходило десять або п'ятнадцять хвилин, не більше. Невдовзі здалеку почувся шум мотору, який помітно до нас наближався. Без сумніву, Дністром йшов моторний човен. Нам не вірилося, що нас наважаться рятувати вночі, але ж то його знає? Ми з надією вслухалися, човен явно наблизився до нас, але не так близько, як це було ввечері, а потім шум почав віддалятися і скоро зовсім затих десь вище. Через годину човен повернувся і пішов вниз. Ми так ніколи і не довідалися, хто і чому серед ночі шастав по Дністрі. Втома давала ся чути, спати ніби і хотілося, але заснути я ніяк не міг. А Орест, можливо, спав, бо замовк на довго. Я крутився біля Надії і, напевно, заважав їй спати. Вона запропонувала мені зажити таблетку валідолу. Я ніколи не вживав цих ліків, але погодився. Валідол знайшовся у Ореста і вони вдвох пояснили мені, що робити з тою таблеткою. Я її трохи посмоктав, а потім виплюнув у воду. Після цього я заснув, скоріше впав у дрімотний стан, в якому сни перемішалися з явом. Була четверта година, коли я прокинувся і заснути вже і не міг. Через півгодини вже мало розвиднюватися, а ранок давав надію на порятунок. Хоч я і давав собі раду, що рятівники не можуть прийти аж так рано, але все-таки прислухався, чи не почується шум мотору знову.
Коли почало розвиднюватися, я став роздивлятися навколо. Про те, що вода може впасти я навіть не думав і коли побачив, що на відкритій вчора поверхні вони де-не-де води з’явилися вершечки бур’яну, то така думка навіть не прийшла мені до голови. Ця проста логіка до мене не доходила, бо був зайнятий розрахунками, коли ж до нас припливуть рятівники. Якщо би вони встали о пів-п’ятої, то ще би мали збиратися годину, потім ще годину плисти. Виходило, що чекати їх ще зарано. До того ж я дуже сумнівався, що хлопці прокинуться так рано. Треба було робити щось самим. Орест і Надія вже повставали і я висловив їм припущення, що вода дещо спала. Орест зі мною не погодився, а я і не сперечався.
Поступово мене охоплювала жадоба діяльності, але Орест здавався мені ще в’ялим після ночі. Почекавши трохи, поки він явно не оживиться, я запропонував йому обережно продовжити вчорашню роботу. Я думав, що Орест поставиться до моєї пропозиції скептично, але він з готовністю погодився:
- Як капітан скаже.
- Ну, тоді до діла!
Бур’яни виглядали з води у багатьох місцях, але густіше були ліворуч. Орест, як і вчора, з труднощами заліз у човник і вздовж бур’янів просунувся метрів на десять вперед. Далі була вже відкрита вода. Орест прив’язав до грубшого стебла линву і ми з Надією підтягли катамаран до Ореста. А тут виявилося, що човник істотно здувся. Треба було його негайно підпомповувати. На це пішло багато часу, бо ніяк не могли відкрутити гвинт на штуцері балону, прийшлося шукати плоскогубці, але і вони не допомагали. Якось удвох з Орестом ми все-таки впоралися з цією справою, Орест під помпував балон, але все одно просуватися далі не було можливості. Метрів через п’ять від нас праворуч була інша купа бур’янів, але дістатися до них заважав сильний потік води. Ми з Надією взяли у руки жердини і. відштовхуючись ними від дна з великими зусиллями дісталися до тих бур’янів. Що робити далі, було неясно. Тоді Орест поліз у воду, бо було вже не так глибоко, як вчора. Перейшовши вбрід метрів десять, він дістався до великого дерева і прив’язав за його гілку линву. Підтягати катамаран туди було дуже тяжко – сильно заважала течія. Ми з Наді.ю почергово підтягали то ніс, то корму вперед, передаючи линву один одному.
Коли ми дісталися до дерева і вирішили трішки відпочити задзвонив телефон Надії. Вона передала його мені. Телефонував якийсь працівник МНС з Дубівців, прізвище я не розчув. Він обіцяв нас порятувати, приславши моторний човен, але я відмовився від цієї пропозиції, запевнивши рятівників, що ми виберемося власними силами. Я не хотів нікому бути зобов’язаним, бо припускав, що не обійдеться без офіційного розслідування, яке нам було ні до чого, та ще й могло коштувати нам грошей. Тоді голос у телефоні почав розпитувати детально, звідки ми і яку представляємо організацію. Очевидно, це їм треба було для звіту. Я все докладно пояснив і додав, що це завдання нашої громадської експедиції – дослідити наслідки повені. Я рішуче відмовився від допомоги тому, що до відкритої води нам лишалося вже зовсім близько – може метрів з п’ятдесят. Крім того, вже чулося далеке ревіння мотору – це наближалися наші хлопці. Було близько восьмої години. Поки підійшов глісер, ми завдяки набутому досвідові, пройшли ще метрів двадцять.
Як хлопці підійшли до нас на металевому човні від глісера ми не бачили. Ми побачили тільки, як вони прив’язали човен до крайніх кущів шнуром і почали спускатися до нас. У човні було шестеро людей і серед них я із здивуванням пізнав Романа. Ясно, що він якимось незрозумілим чином приєднався до нас. Решту відстані до човна ми подолали спільними зусиллями, а далі «Жовта стріла» мала бути відбуксована глісером. З приглушеним мотором глісер підійшов до нас і ми закинули на нього буксирний кінець. Помічник моториста підхопив кінець і глісер рвонув уперед. Від сильного ривка ми мало не попадали з катамарану, а далі помчали проти течії. Глісер мав розвернутися вліво, щоб зайти у праву протоку, але він йшов по дуже великій дузі і ми не могли оминути острівець кущів, який піднімалася посередині Дністра як раз на нашій дорозі. Ми влетіли в корчі і зразу ухопилися за гілки, щоб нас не віднесло назад. Глісер зробив другий захід за нами. Але вони не змогли спіймати кінець, який ми кинуло недбало. Наступним заходом все вдалося і ми помчали до берега. Хлопці між тим вигрібали проти течії, йдучі вздовж острова ліворуч. Зупинившись метрів через п’ятсот, ми почекали човен з хлопцями, а потім усі вилізли на багнистий берег і у радощах кинулися вітатися з нашими рятівниками. Як виявилося порятунком ми зобов’язані керівникові одного з Івано-Франківських підприємств, який у ці дні допомагав місцевому населенню, яке потерпало від повені. Ми сфотографувалися разом на згадку і рушили вниз до села Довге.

Наші друзі сіли на «Жовту стрілу», а ми – у глісер. Мотор ревів так сильно, що почути один одного було неможливо. Моторист подав нам спеціальні навушники, щоб у нас не полопалися вушні перетинки від того ревіння. Ми зупинилися біля дамби у Довгому, недалеко від наших катамаранів. Вода до верха дамби не дійшла, але за дамбою городи були затоплені. Люди пояснили нам, що це піднялися ґрунтові води. Якийсь старий дідуган без зубів, розповідаючи про збитки в селі, запевняв нас, що така повінь було лишу у 1941 році під час наступу німців. Він пам’ятав якийсь горбок, що тоді не був затоплений, і тепер так само його вершечок залишився сухим. Поки ішли розмови, Сашко збігав у табір, приніс пляшку і консерви. У наших рятівників теж було що випити і закусити. З гамором і жартами чаркою у великій компанії було відмічене наше чудесне спасіння, після чого ми усі пішли у табір досипати.



Обновлен 29 сен 2015. Создан 29 окт 2008



  Комментарии       
Всего 1, последний 2 года назад
money-games 27 сен 2015 ответить
КРУТО )))))
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником